школа етнографічно-побутової описовості п куліша її обмеженість

школа етнографічно-побутової описовості п куліша її обмеженість

В ідейно-естетичній програмі етнографічно-побутової школи позначилася обмеженість тематики, проблематики та характерів українців. Художнє пізнання народного життя українського народу переважно в його побутово-звичаєвому та  До найтиповіших представників етнографічно-побутової школи належали М.Номис („Дід Мина і баба Миниха”, „Тітка Настя”, „Різдвяні святки”), С.Ніс („Шворин рід”, „Хуртовина”), Я.Кухаренко („Вівці й чабани в Чорноморії”, „Пластуни”, „Вороний кінь”), Ганна Барвінок (родинно-побутові оповідання „Лихо не без добра”, „Сирітський жаль”, „Як не було змалку, не буде й д’останку”, „Хатнє лихо”).

Сучасна управлінська, правова, офісна діяльність настільки активно входять у коло суспільних інтересів людини, що відбувається взаємопроникнення традиційно унормованого усного офіційного й усного побутового спілкування. Звідси агресія розмовних форм, які стоять поза вербалізованим діловим етикетом. Численні, здебільшого метафоризовані слова і словосполучення відбивають реальну ситуацію в суспільствах, де поняття демократизації мови є апелятивом до скептичного ставлення щодо стилістичної норми.

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, мови, науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем, з багатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, дуже багато зробив як видавець, громадський діяч.  Внесок П.Куліша в українську культуру, мову та літературу вагомий і безперечний. Довгий час у роки сталінщини та брежнєвського застою – його ім’я згадувалося дослідниками здебільшого в негативному плані, твори майже не видавалися.

В школах и университетах современной «независимой» Украины П.А.Кулиша изучают как автора и создателя украинского правописания. Создав украинскую азбуку он впервые применил украинское правописание в «Записках о Южной Руси» (1856 год), «Украинском букваре» и в «Грамматике» (1857). Также, так называемой «кулишовкой» был написан роман «Чёрная Рада» (1857 год).

П. Куліш - автор низки історичних романів, повістей і поетичних творів («Чорна рада. Хроніка 1663 року», «Україна», «Маруся Богуславка», «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай» та ін.).  Зрештою, творча спадщина П. Куліша посіла гідне місце серед найцінніших здобутків української історичної думки, вона сприяла піднесенню національної свідомості українців і в кінцевому підсумку була проникнута духом оптимізму. Таким чином, поряд з професійними працями істориків, формуванню української історичної думки і суспільної свідомості сприяла літературна і художня творчість Тараса Шевченка, публіцистика і наукові розвідки Пантелеймона Куліша, інших діячів української літератури та мистецтва.

Відкидаючи етнографічно-побутову описовість, Білецький-Носенко прагне заглибитися в сенс духовного й матеріального буття українського народу, заакцентувати його національну самобутність. Своїм твором він утверджував довір’я до історії, спрямовував літературу на висвітлення конкретно-історичних джерел українського життя.  Продовжуючи і розвиваючи кращі традиції, П.Куліш досяг справжніх вершин реалізму в історичному жанрі. Проблема реалізму історичного твору невіддільна від проблем його історизму, як художня правда невіддільна від правди життя.

Характеристика якого героя роману П. Куліша «Чорна рада» подана в таких рядках: «здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані аж на жупан ізвисали…»? А Брюховецького; Б Шрама; В Кирила Тура; Г Гвинтовки; Д Васюти. Укажіть прізвище персонажа роману П. Куліша «Чорна рада», якому належать слова: «Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва… приклонились під одну булаву! Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі — і буде велика одностайна Ук

Українські оповідання Куліша написано в дусі тодішньої етнографічно — побутової школи, що її він сам — таки й формував: ідеалізація патріархальної моралі, ідилічні картини старосвітського селянського побуту, критичне ставлення до сучасної імперської дійсності, зокрема солдатчини, оздоблення сюжету фольклорними переказами, використанням форми народної оповіді.  2. Кн. 1) Куліш не обмежився художнім екскурсом в історичне минуле, а — під очевидним впливом Шевченка — з гіркотою зобразив (у завершальних строфах) тяжке становище сучасної України, пригнобленої російським царизмом.

Відкидаючи етнографічно-побутову описовість, Білецький-Носенко прагне заглибитися в сенс духовного й матеріального буття українського народу, заакцентувати його національну самобутність. Своїм твором він утверджував довір’я до історії, спрямовував літературу на висвітлення конкретно-історичних джерел українського життя.  Продовжуючи і розвиваючи кращі традиції, П.Куліш досяг справжніх вершин реалізму в історичному жанрі. Проблема реалізму історичного твору невіддільна від проблем його історизму, як художня правда невіддільна від правди життя.

Кулiш Пантелеймон. Шкiльнi твори з украïнськоï лiтератури. Украïнська лiтература. Читать онлайн бесплатно и без регистрации. Романы, фантастика, детектив, история, сказки, классика, поэзия, переводы, документация, песни.  П. Кулiш був одним iз перших, хто будив нацiональну свiдомiсть украïнцiв. Т. Шевченко, який на собi звiдав тягар крiпацтва та зневагу деяких росiйських панiв щодо свого минулого, був бiльш непримиренний до суспiльного ладу, закликав до боротьби з росiйським самодержавством. Кобзар вважав, що лише рiдним словом не вiдновити волю Украïни - i в цьому мiж ними рiзниця в поглядах.

Світогляд П. Куліша формувався під впливом багатьох чинників. До них слід віднести казки, легенди, народні пісні, які він слухав у дитинстві, вивчення української літератури та історії. Він добре знав сучасну вітчизняну та західноєвропейську культуру, соціальні вчення. Був знайомий з творами Бекона, Декарта, Спінози, французьких просвітників XVIII ст. Позитивно оцінював дослідну філософію Ф. Бекона, "скептицизм" Р. Декарта.  Особливу увагу Куліш приділяв українській мові як передвічному скарбу народного серця. Саме мова, рідне слово, на його думку, повернули нам повагу до інших народів, заклали підвалини нашого життя та історії.

Із Седлеця І. Левицький їздив до Варшави, де проживали Куліші і колишній редактор «Основи» В. Білозерський; можливо, від них він дізнався про життя і творчість М. Вовчок. Відомо про його знайомство з Л. Г. Лопатинським (український і російський філолог із Галичини) в той період. У 1869 р. Левицькому запропонували посаду у Львівському університеті, але він відмовився.

П. Куліш намагався дати критичний огляд минулого України. Користуючись з певного пом'якшення цензури, гро-мадівці видали друком цілу низку науково-популярних видань. Одночасно «Громада» пильно дбала про розвиток вітчизняної літератури. Саме тоді у розквіті творчих сил знаходилися письменники — Панас Мирний, 1ван Нечуй-Левицький, О. Кониський, драматург М. Старицький, а композитор Микола Лисенко заклав основи під нову українську музику. Успіхи у галузі науки, культури та мистецтва ще більше зміцнили становище «Старої Громади». Діяльність «Просвіти». Заборона українських видань лишалася вел

За 27 років його активного діяння позникали українські школи з багатьох міст України, і, якщо він діятиме далі, зникнуть із містечок і сіл, і залишаться хіба що, як же болісно мені це сказати, на канадській землі [193, с. 319]”. Дозвіл звільняти учнів від вивчення української мови в школах з російською мовою викладання призвів до її занедбання: “Абсурдність таких. 61. звільнень тим очевидніша, що правом звільнятися від навчання української мови часто користуються самі ж українці.

Очевид-но, етнографічна і збирацька діяльність М. Гоголя мала якщо не любительський, то напівпрофесійний характер, що аж ніяк не при-меншує його внеску в розвиток української етнографії. При цьому слід брати до уваги стан етнографічної науки в першій третині ХІХ ст., яка власне перебувала на шляху становлення і для якої тоді характерною була надмірна описовість [21, с. 24–26]. І коли у 1831–1832 рр. світ побачив твір "Вечера на хуторе близ Диканьки", задуманий М. Гоголем як народні оповідання, що мали розкрити особливості життя українського селянства, читачі були у захопленні і під в