хто ж те сонце то улюблений і рідний сталін батько всіх народів

хто ж те сонце то улюблений і рідний сталін батько всіх народів

Рідний дім З нього ми йдемо в життя і сюди повертаємося (хоча б у пам’яті). Щасливий той, хто може вклонитися рідним стінам з вдячністю і любов’ю. І гірка доля тих, кому повернення до витоків життя несе лише розчарування й образу, тих, хто не знайшов у своїй родині рідної душі, близької людини. Я думаю, що вдячними ми насамперед повинні бути за тепло рідного вогнища своїм батькам, які розуміють нас і люблять. Знову і знову перегортаю старий альбом. Миготять рідні обличчя, які допомагають мені освіжити в пам’яті події, що відбулися достатньо давно. Мою увагу привертає пожовкла фотографія мол

У батька були книжки відомих Українських істориків Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, що теж позитивно вплинуло на формування зацікавлень хлопця, його інтересу до минулого рідного народу. Батько, який навчав грамоти селянських Дітей, дав перші знання і своєму синові. А з 1847 р. Іван Левицький навчається у Богуславському духовному училищі, після закінчення якого продовжує освіту в Київській духовній семінарії (1853—1859), а потім і в Київській духовній академії (1861—1865). Багато написано про схоластичне навчання в цих навчальних закладах, про казармені умови життя бурсаків.

Сонячний етюд. Де котиться між голубих лугів Хмарина ніжна з білими плечима, Я продаю сонця – оранжеві, тугі, З тривожними музичними очима. Ось сонце віри – чисте і просте, Ось сонце міри – з віжками на храпах, Ось сонце смутку, звідки проросте Жорстока мудрість в золотих накрапах. І переливно блискотять сонця Протуберанцями сторч головою.  Чорний лев з золотою гривою, Рідний брат сонцебризній меч-рибі, Де сльоза атлантична кипить. І він кликав на похорон брата До труни, де з руками замовклими Лежав сивий засмаглий лев З симфонічним дитячим серцем. Етюд про хліб. Яйце розіб’є, білком помаже, На дерев’яну лопату – та в піч, І тріскотітиме іскрами сажа — Мініатюрна зоряна ніч.

ну, що ти скажеш, пропада народ. Хіба Нечай, Богун чи Морозенко. оце б такий човгикали фокстрот?  До кого ж вона крильми припаде? Ярину вб'ють, Наталка вийде заміж, Катруся десь в Ельзасі пропаде. І мати вмруть, і батька вже не стане, І хата буде інша на горі. І хто тепер ті фото вже дістане, кому вони на світі дорогі? Верба усохне, і спиляють грушу

В українській літературі тенденція велемовної бундючності найбільш проявилась у добу більшовицького режиму: « Хто ж те сонце? То улюблений і рідний Сталін, батько всіх народів (П. Тичина). » Примітки[ред. | ред. код]. ↑ Велика радянська енциклопедія. Посилання[ред. | ред. код]. Евфуїзм // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007.

Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по суковатих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони їдуть у гості до веселого пана Череваня. От же вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами.

Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає І нема тому почину, І краю немає!  Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка

Батько орав, засівав, жав, поливав потом своє поле. Привчав до праці й сина. І син, коли виріс, знов приходить до батьківського поля, щоб згадати дитинство, щоб вклонитися полю, рідній землі, згадати батька і його науку. У вірші "Від серця поклонюсь" поет висловлює свої почуття і подяку до матері за її любов, за її науку. Вона вчить дитину добру, любові до рідного слова, землі, ще коли співає над нею колискову. Кожній матері хочеться бачити свою дитину роботящою, здоровою, щасливою. "Матерям з найглибшим побажанням я від серця щиро поклонюсь" — каже поет щиро і від себе, і

У кожної людини в житті є найулюбленіший письменник або поет. Його твори ми здатні захоплено читати й перечитувати по декілька разів, і вони від цього стають ще більш цікавими та улюбленими. Таким письменником став для мене О. С. Пушкін. Я не пам'ятаю, коли вперше почула його ім'я, але це не має значення. Головне - це те, що його казки, вірші та проза, герої його творів немовби влились у моє життя і стали його часточкою. Я пам'ятаю, як ще маленькою дівчинкою співчувала старому із "Казки про золоту рибку", як мені дуже хотілося мати вдома такого ж кота, що ходить круг д

культурного поступування народу, для організації освіти рідною. мовою. Він навіть схильний був перебільшувати роль освіти, але.  Ой засвітить колись з неба сонце ясне І над нашим захмареним краєм, І недоля, що ми відбуваєм, І недоля мине, як той світ нам свіне. Перешкоди впадуть: Буде в рідному краї усюди Слово вільнеє чуть, І спочинуть намучені люди. Ой збереться народ після довгих віків У сім’ю українську єдину, І в сім’ї тій, на всю Україну, Вже не буде панів ані тих мужиків, Будуть люди й брати, Односердні, і вільні, й щасливі, Буде правда цвісти На вкраїнській осяяній ниві.

Автор бачить страждання народу, становище української культури, рівень життя простих людей - і його серце болить за рідний народ. Але митець бачить і його працелюбство, і талановитість, і героїзм, і вміння з гумором ставитись до проблем, його духовність і любов до батьківщини. Темі мужності рідного народу у боротьбі з фашизмом у роки Другої світової війни О. Довженко присвятив оповідання «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «На колючому дроті», «Мати» та кіноповісті «Повість полум’яних літ» та «Україна в огні». З великою майстерністю, правдиво і яскраво змалював він мужніх солдат, які пройшли бо

У батька були книжки відомих Українських істориків Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, що теж позитивно вплинуло на формування зацікавлень хлопця, його інтересу до минулого рідного народу. Батько, який навчав грамоти селянських Дітей, дав перші знання і своєму синові. А з 1847 р. Іван Левицький навчається у Богуславському духовному училищі, після закінчення якого продовжує освіту в Київській духовній семінарії (1853—1859), а потім і в Київській духовній академії (1861—1865). Багато написано про схоластичне навчання в цих навчальних закладах, про казармені умови життя бурсаків.

Звертаючись до всіх народів, уярмлених царатом, Т. Шевченко закликає «Борітеся — поборете!», бо «за вас правда». Так забриніли в поемі виразні революційні мотиви. Головна частина поеми — це монолог російського колонізатора, звернений до горця.  Свій рідний край треба любити всім серцем і помислами, адже батьківщина одна, як і Дніпро. Ці рядки й кілька наступних є інвективою — прийомом, що полягає в гостросатирнчному викритті певних осіб чи соціальних явищ: «А ви претеся на чужину // Шукати доброго добра». Одцурається брат брата // І дитини мати.  Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. У цих рядках використано А синекдоху Б метонімію В оксиморон Г тавтологію Д символ.

Сонячний етюд. Де котиться між голубих лугів Хмарина ніжна з білими плечима, Я продаю сонця – оранжеві, тугі, З тривожними музичними очима. Ось сонце віри – чисте і просте, Ось сонце міри – з віжками на храпах, Ось сонце смутку, звідки проросте Жорстока мудрість в золотих накрапах. І переливно блискотять сонця Протуберанцями сторч головою.  Чорний лев з золотою гривою, Рідний брат сонцебризній меч-рибі, Де сльоза атлантична кипить. І він кликав на похорон брата До труни, де з руками замовклими Лежав сивий засмаглий лев З симфонічним дитячим серцем. Етюд про хліб. Яйце розіб’є, білком помаже, На дерев’яну лопату – та в піч, І тріскотітиме іскрами сажа — Мініатюрна зоряна ніч.